top
logo

Лічильник

лічильник на сайт

Голосування

Що б ви хотіли бачити на сайті ?

Паризька мирна конференція
18 січня 1919 р. розпочала діяльність Паризька мирна конференція, що тривала з невеликими перервами упродовж двох років та знаменувала не лише завершення воєнних дій, але й кінець історії трьох середньовічних династичних імперій, встановлення нової системи державно-адміністративного устрою, міжнародних відносин тощо. Офіційними учасниками перемовин були делегації від 27 країн, 10 з яких брали безпосередню участь у бойових діях. Вирішальну роль у прийнятті рішень конференції відіграла “Рада трьох” – прем’єр-міністр Великобританії Девід Ллойд-Джордж, Франції – Жорж Клемансо і президент США Вудро Вільсон. Ситуативно були сформовані також “Рада чотирьох” (за участі прем’єра Італії) і “Рада десяти” (керівники урядів та міністри закордонних справ згаданих країн та Японії). У результаті тривалих дискусій та дипломатичних і політичних компромісів були підготовані важливі документи – Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною (28.06.1919), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.09.1919), Нейїський мирний договір з Болгарським царством (27.11.1919), Тріанонський мирний договір з Королівством Угорщина (4.06.1920), Севрський мирний договір з Османською імперією (10.08.1920). Перелічені міжнародні угоди склали основу завершеної 1922 р. на Вашингтонській конференції версальсько-вашингтонської системи нового світового устрою.

Не будучи офіційним учасником післявоєнного врегулювання, українська делегація все ж таки працювала у Парижі, обґрунтовуючи права держави, що “перебувала в процесі утворення” у неофіційних зустрічах та перемовинах. Українське представництво було спільним від Української Народної Республіки і Західної Області УНР. Очолив дипломатів Г. Сидоренко, який разом з А. Петрушевичем прибув до Парижа в січні, решта делегації прибули уже в квітні. Загалом у роботі дипломатичного представництва взяли участь понад 70 осіб, що часто ускладнювало перспективи захисту державних пріоритетів: надто відмінними виявлялися погляди та позиції політиків. Від 22 серпня 1919 р. українську делегацію очолював граф Михайло Тишкевич. До складу делегації входили державний секретар закордонних справ ЗО УНР Василь Панейко, Дмитро Ісаєвич, Олександр Шульгин, Сергій Шелухін, Степан Томашівський, Федір Савченко та ін. Головні вимоги, які відстоювали українські дипломати – визнання незалежності УНР, виведення з території України іноземних військ, допомога Антанти у боротьбі з більшовиками та денікінцями, окрім того – питання статусу Західної області УНР: окрема делегація від Державного Секретаріату ЗУНР на чолі з Михайлом Лозинським і Дмитром Вітовським прибула до Парижа з вимогами припинення військових дій з боку Польщі, зокрема йшлося про дії сформованої та екіпірованої у Франції “блакитної” армії генерала Юзефа Галлера.

Молода українська дипломатія доклала чимало зусиль для того, щоб різними мовами, передусім французькою, переконати дипломатичний корпус у справедливості своїх вимог. Олександр Шульгин (“До Незалежності України”, Париж, б. д.; “Проблеми України” (Париж, 1919)), Роман Смаль-Стоцький (“Україна і мир” (Париж, б. д.)), Михайло Лозинський (“Західна Україна (Галичина)” (Париж, 1919)), , Сергій Шелухін (“Україна, Польща, Росія і право на вільне самовизначення народів” (Париж, 1919); “Терміни Русь, Мала Русь і Україна” (Лозанна, 1919)), Константин Лоський (“Український суверенітет у минулому, сучасності та його майбутнє” (Стокгольм, 1919)) та інші правники, політики, журналісти публікують низку франкомовних текстів, апелюючи до обов’язку учасників міжнародних форумів переосмислити давні стереотипи та уподобання. Обґрунтовуючи право на самовизначення та власну державність українців як Великої України, так і замкненої у трикутнику політичної безвиході ЗУНР, граф Михайло Тишкевич опублікував переклади французькою українських істориків та літераторів (Берн, 1919), апелюючи до їх універсальних цінностей та спільної європейської спадщини.

На жаль, саме французька делегація, на чолі з Жоржем Клемансо, зайняла найбільш категоричну позицію у протидії становлення Української державності – далися взнаки і попередньо укладений сепаратний мир УНР з Німеччиною та країнами Троїстого союзу, і недовіра до Директорії як соціалістичного уряду, і визначальне прагнення європейських політиків створити “санітарний кордон” проти більшовизму та противагу Німеччині на базі зміцненої Польщі. Таким чином, після введення у дію рішень договорів Україна виявилася розділеною між Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

Тому не дивно, що і на сторінках фронтового “Републиканського Самохотника” січових стрільців, і в щоденних українських періодичних виданнях політичні хроніки та аналітичні матеріали перемежовувалися саркастичними оцінками перебігу подій у Парижі. Як в Антіна Лотоцького у жартівливій біографії Івана Цяпки-Скоропада:

“Розпалась Австрія небога,

Вільзон точки проголосив,

Що всякому вільна дорога,

Щоб сам о собі становив.

Мудрці верзальські порішили

Ціліський світ ущасливить:

В кого найдеться більше сили

Повинен другого давить.

І справжній рай настав в Европі

І тихо-мирна благодать!

Тож закипіло як в окропі

Почалися за чуби брать!

Сусіди добрі нелукаві

Вже стали земленьку ділить

Антанта в гордощах і славі

Діток своїх благословить:

“Даю вам дітоньки забаву

Нехай зрадіє божий світ,

Ладнайте з Богом свою справу

Самоозначення робіть…”.

 

Паризька конференція знаменувала завершення Великої війни і мільйони європейців сподівалися, що мир залишиться непорушним, а встановлені важелі політичної рівноваги не дозволять порушити балансу – ні імперські амбіції західних держав, ні московський тоталітаризм не складатимуть загрози цивілізації. Минуло сто років…

 

 

Електронні б-ки

virtual.jpg

Виставка

Kostovsykiy Oleksandr Mikitovich 1.jpg

Прес-кліпінг

press-clipping.jpg

bottom
top

Останні новини

современная архитектура англии презервативи композити дк 016-2010 семантика це ферменти бизнес требования к сайтумідь царская водка силіконові форми

bottom