top
logo

Лічильник

лічильник на сайт

До 130-річчя від дня народження українського письменника і політичного діяча Володимира Винниченка (1880-1951)

Володимир Винниченко – прозаїк, драматург, публіцист, художник, громадський та політичний діяч – одна із найбільших та найпомітніших постатей в історії України ХХ століття. Як влучно зауважує сучасний дослідник П. Федченко, “один із найуніверсальніших умів свого часу, Винниченко охоплював ледве не всі ділянки духовного й політичного життя українського народу – його національно-політичних ідеалів, філософсько-соціальної ідеології, морально-етичних засад, культурно-духовних потреб, історичного призначення й місця в європейському та світовому співтовариствах, чиїми глобальними проблемами він також постійно переймався, пропонуючи їх вирішення, що здобували міжнародне визнання”.
Народився В. Винниченко 28 липня 1880 р. у м. Єлисаветграді (тепер – Кіровоград) Херсонської губернії. Навчався у сільській народній школі, згодом – у Єлисаветградській чоловічій гімназії (початкову освіту завершив, екстерном склавши іспити у Златопільській гімназії), на юридичному факультеті Київського університету.
У 20-річному віці став членом Революційної української партії (РУП), з головою поринувши у політичну діяльність, за що його і виключили з першого курсу університету та заборонили навіть проживати у Києві. За підпільну агітацію, зберігання нелегальної літератури, а головно – за спробу відновлення державної свідомості українців – В. Винниченко зазнав арештів, несправедливих судів, в’язниць, психіатричних лікарень, штрафних батальйонів, вимушеної еміграції… Мандруючи Австрією, Швейцарією, Францією, Італією у 1907-1914 рр., та й у пізніші еміграційні роки у Німеччині, Франції, будучи фактично “громадянином світу”, В. Винниченко все одно завжди звертав свій погляд до батьківщини, яка постійно була у центрі його шукань, завжди ятрила і пекла його душу.
У 1917 р. В. Винниченко – заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Разом із М. Грушевським, С. Петлюрою та іншими творив нову суверенну державу. Автор більшості законодавчих актів Української Народної Республіки. Із листопада 1918 р. до лютого 1919 р. – очолював Директорію.
Постійно перебуваючи ніби “між двох сил”, В. Винниченко вибрав тоді “соціалізм з людським обличчям”, через що порвав з УНР, вийшов із уряду та виїхав за кордон (Відень, Будапешт, Прага). Зробивши невдалу спробу повернутися на батьківщину, В. Винниченко остаточно позбувся “соціалістичної ілюзії та симпатії до радянської влади”, через що у вересні 1920 р. залишив Україну назавжди.
3 березня 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд рад оголосив Винниченка “поза законом”, “ворогом народу”. За протест проти голодного геноциду в Україні його охрестили “старим вовком української контрреволюції”… А зокрема, від 1930-х до 1960-х рр. в Україні не було ні перевидань творів В. Винниченка, ні літературознавчих досліджень…
З кін. 1920-х рр. і до кінця життя В. Винниченко жив у Франції (м. Мужен, неподалік від Канн, у невеличкій садибі “Закуток”), активно слідкуючи за культурно-політичним життям в Україні та в усьому СРСР. У 1940-х роках – за відмову від пропозиції німецької влади працювати у маріонетковому пронімецькому уряді України – кілька років перебував у концтаборі… Через підірваність здоров’я на деякий час відійшов від літератури, повністю віддавшись малярству (намалював понад сто оригінальних картин).
У літературі В. Винниченко дебютував 1902 р. – в альманасі “Киевская старина” – оповіданням “Сила і краса”. Низка інших оповідань друкувалися у часописах “Киевская старина”, “Нова громада”, “Літературно-науковий вістник”, перша збірка “Краса і сила” з’явилася 1906 р. Молодий письменник сміливо і безжально оголив усі язви, висміяв вади суспільства та державного устрою., за що одразу був позитивно відзначений критиками, визнаний Іваном Франком, Лесею Українкою та одразу ж був покараний царською владою…
В. Винниченко – як майстер глибокої психологізації та новатор у літературі – наслідував, дискутував, пародіював, експериментував; до його творчої манери вживають різні стильові окреслення: і неореалізм, і неоромантизм, й імпресіонізм, й експресіонізм…
Загалом В. Винниченко написав понад сто творів малої прози (“Дрібні оповідання. Книга ІІ” (1907), “Твори. Книга ІІІ” (1910), “Твори. Книга ІV”, “Твори. Книга V” та ін.), 23 п’єси (“Дисгармонія” (1906), “Базар” (1909), “Брехня” (1910), “Чорна Пантера і Білий Медвідь” (1911), “Пригвождені” (1915), “Між двох сил” (1918), “Закон” (1926) та ін.), значний масив романістики (“По-свій” (1913), “Чесність із собою” (1911), “Записки Кирпатого Мефістофеля” (1915), “Хочу!” (1916), “Сонячна машина” (1928) та ін.), низку публіцистичних праць та споминів. Найвідоміша його праця – “Відродження нації” (1919). Сам В. Винниченко “найкращою дитиною своєю” назвав філософсько-етичну працю “Конкордизм”.

Р.Л.

 

Електронні б-ки

virtual.jpg

Прес-кліпінг

press-clipping.jpg

bottom
top
современная архитектура англии презервативи композити дк 016-2010 семантика це ферменти бизнес требования к сайтумідь царская водка силіконові форми

bottom