top
logo

Лічильник

лічильник на сайт

До 135-річчя від дня народження Василя Пачовського (1878–1942)

“Чому нам не бути гордими на себе, на своїх героїв, на свою минувшість,

коли вона така велична і сияє всїми сьвітлотїнями ріжних характерів і стремлїнь?!

Чому нам оглядати ся круг себе, що за нас скаже той або сей, і стосувати ся до його ласки?

Вдивім ся в себе, побачимо себе, спізнаймо своє “я”, високе з природи,

перебудуймо себе, перекуймо сльозаву тугу на крицьову енерґію –

а тодї до нас стосувати ся будуть і прийдуть до нас учити ся,

бо в нашій душі є велике творче жерело духа,

на яке ми повинні і можемо бути гордї!”

Василь Пачовський “Українці, як народ” (1917)

 

Василь Пачовський (1878–1942) – лірик з історіософічними та філософськими уподобаннями, драматург-візіонер, один з провідних представників літературного угруповання “Молода Муза”, педагог, редактор, журналіст – багатогранна постать, ідеї та тексти якої, попри певне несприйняття сучасниками, до сьогодні залишаються актуальними.

Народився В. Пачовський 12 січня 1878 р. у селі Жуличах (тепер Золочівського р-ну Львівської обл.). Навчався у Золочівській гімназії, закінчив екстерном гімназію у Львові, вчився на медичному факультеті Львівсько­го університету (виключений за палкий виступ на студентському вічі), продовжував освіту у Віденському університеті (закінчив у 1909 р.).

Вчителював у Галичині та на Закарпатті, займався редакторською роботою, у 1939–1941 рр. викладав у Львівському університеті. Під час Першої світової війни працював у таборах військовополо­нених українців в Австрії та Німеччині, викладав на курсах українську мову та історію. Під час Другої світової війни мате­ріальне становище родини В. Пачовського у Львові було дуже важким: на співпрацю з ворогом письменник не згодився, маленької щомісячної допомоги Українського центрального комітету не вистачало на прожиток, а тут ще важка хвороба. 5 квітня 1942 р. В. Пачовський помер, похований на Личаківському кладовищі.

В. Пачовський неодноразово різко виступав з різким осудом “безхребетних” громадян-земляків, які власні інтереси ставили вище інтересів на­роду, через що йому доводилося тяжко розплачуватися – жити, ледве зводячи кінці з кінцями, переїжджати з міста до міста. У своєму радикалізмі думок і висловлювань, відвазі нести важкий хрест пророка нації – говорити правду, не зважаючи ні на що, він десь уподібнювався до Івана Франка (надто виразні паралелі і в особистих долях, і в баченнях недолі Батьківщини – як “паралітика на роздорожжу” чи “мурашника на потоптання всіх перехожих”). Як не прикро усвідомлювати, гіркі слова В. Пачовського, кинуті співвітчизникам на початку ХХ ст., і нині актуальні: “Народ, що не знає своєї історії, не поважає її, не є гордий на свою минувшість – не може сотворити ідеалу на будуче, живе як скот наживою хвилї, травить ся і вегетує бездушно, а спосібнїйші одиниці сотнями переходять в ряди народів, що вміють увінчати чин посмертньою славою, що вміють творити історію і дають місце ґенїєви одиницї, зазначуючи свою ролю в історії всесвітної культури” (“Українці, як народ”, с. 10).

Перша збірка поезій “Розсипані перли” (1901 р.) стала подією у літературному житті того часу. І. Франко присвятив їй розділ у своїй статті “Наша поезія у 1901 році”. Збірки “На стоці гір” (1907 р.) та “Ладі й Марені – терновий огонь мій” (1913 р.) поглиблюють мотиви першої. У них міцніє філософське начало, мистецька тематика вічної боротьби світлого й темного, космічний мотив, образність стає складнішою, музична оркестровка вірша вишуканішою, символіка творів значно ближче стоїть до модерністської школи. Новим у третій збірці є мотиви слов’янського язичництва, які чи не вперше в українській поезії осмислені на філософському рівні (один із таких мотивів, власне, і є еротикою, за яку автора ганили). Поезія В. Пачовського стала ланкою зв’язку між раннім українським модернізмом і пізнішою течією – символізмом, представленою найяскравіше ім’ям П. Тичини. У подальших збірках “Огні месті” (вірші 1923-1927 рр.), “Розгублені звізди” (1927 р.), “Дзвін слави князям” (1930-1933 рр.), що так і не були видані, образ України стає провідним, причому викристалізовуються різні його аспекти від героїчного до трагічного.

Якщо в його ліриці тема трагедії бездержавності української нації розвивалася поступово, то у драматичних творах вона посіла провідне місце, починаючи вже з п’єси “Сон української ночі” (1903 р.), в якій народна фантастика вигадливо переплітається з історичними натяками та алюзіями без будь-якої хронологічної послідовності, але за логікою розвитку авторської ідеї. Перу письменника належать також п’єси: “Сон­це руїни” (1909 р.), “Сфінкс Європи” (1914  р.), “Роман Великий” (1918  р.), “Гетьман Мазепа” (1933 р.), незавершена драматична поема “Золоті Ворота”.

На жаль, не судилася щаслива сценічна доля драматичним творам В. Пачовського, вони так і залишилися “драмами для читання”. Лише одна сповнена тривожними видіннями драма “Сонце руїни” пережила кілька постановок на сцені: у Народному театрі товариства “Руська бесіда” (1912 р. – у постановці Й. Стадника; 1914 р. – у режисурі С. Чарнецького); у Новому драматичному театрі ім. І. Франка під керівництвом Гната Юри (1920-1922 рр.); в Українському народному театрі ім. І. Тобілевича у режисурі Миколи Бенцаля (1933 р.); готувалася, але через громадянську війну так і не побачила світла рампи у “Молодому театрі” Леся Курбаса (1919 р.). Вочевидь, не без впливу В. Пачовського з’явилася і вистава учня Л. Курбаса Йосипа Гірняка “Сон української ночі” за п’єсою І. Алексевича (1946 р.).

Ідеї, які письменник утверджував як у поезії, так і в драматичних творах, знайшли свій найповніший вияв у його незавершеній, писаній за зразком “Божественної комедії” Данте драматичній поемі, яку він назвав “містичним епосом”, – “Золоті Ворота”. Химерно переплітаючи міфологічний пласт з історичним 1917–1922 рр., автор малює монументальне трагічне полотно української душі, у якій борються  два начала: конструктивне державницьке й анархічне руїнницьке – і перемагає друге…

В. Пачовський не обмежувався художньою творчістю, він автор історичних та історіософських праць “Нарис історії мініатюри по рукописям” (1913 р.), “Українці як народ” (1917 р.), “Історія Підкарпатської Руси” (1921 р.), “Срібна Земля” (1938 р.), “Історія Закарпаття” (1946 р.) та ін. Йому належить перший переклад сучасною українською літературною мовою “Повісті временних літ” (1938 р.).

Незважаючи на трагізм національної історії, В. Пачовський вірив у майбутнє відродження України, ядром своєї літературної діяльності вважав національно-патріотичні твори. Критики ж, починаючи від Івана Франка, силу його таланту вбачали лише в ліриці, сповненій мінливості настроїв, витонченості поетичної форми, глибо­кої музичності, ґрунтованій на фольклорній традиції.

Р. Л.

Література:

Барка В. Лірик – мислитель // Українське слово. Кн. 1. – К., 1994. – С. 286–294. – (Передрук з часопису “Українські Вісті” (Ульм), 1967, 9 квітня).

[Ільницький М. М.]. Василь Пачовський (1878–1942) // Історія української літератури ХХ століття. Книга перша (1910–1930-ті роки) / за ред. В. Г. Дончика. – К. : Либідь, 1993. – С. 51–58.

Чопик Г. Вірив у нашу державність. До 115-річчя від дня народження Василя Пачовського // Просвіта. – Львів, 1993. – Серпень. – Вип. 23. – С. 6.

 

Електронні б-ки

virtual.jpg

Прес-кліпінг

press-clipping.jpg

bottom
top
современная архитектура англии презервативи композити дк 016-2010 семантика це ферменти бизнес требования к сайтумідь царская водка силіконові форми

bottom